Смарагдова планета

• Предыдущая
• 84/87
• Следующая

Може тільки написати про свою одіссею у фантастичному творі.

Але то ж фантастика…

Віктор Волощук
МЕРТВОНАРОДЖЕНИЙ
Фантастичне оповідання

Микола Петрович Грак мешкав у приміській зоні в невеличкому будиночку. До міста навідувався рідко, бо чого туди їздити, коли полиці магазинів зовсім голі, а на базарі ціни такі, що пенсіонерові з його пенсією однаково нічого не купити. Та коли все ж, бувало, вибирався, то наймав таксі — рейсового автобуса не діждешся, та й тиснява у ньому така, що навіть здоровому чоловікові важко увіпхатися. А Микола Петрович — інвалід. П’ять років тому сталася аварія, після якої йому відрізали ногу майже до коліна. Микола Петрович навчився ходити на протезі, та все ж каліцтво йому вельми дошкуляло.

Того дня Микола Петрович приїхав до лікарні: мусів щороку обстежуватись у лікарів, щоб ще на рік підтвердили йому інвалідність. Спитати б кого, щоразу дивувався Микола Петрович, навіщо все це, чи не думають вони часом, що в нього нова нога виросла? Та на медкомісію — з’являвся за першим викликом. Порядок є порядок.

Отож півдня провештався по кабінетах, поки зібрав ус підписи. Додому повертався на таксі. Таксист — худорлявий літній чоловік з вицвілими бровами й вусами. Поряд з ним вже сидів один пасажир, молодий чоловік квітучого вигляду, Микола Петрович вмостився на задньому сидінні. Дорогою потягнуло на балачку. Микола Петрович розповів про свою інвалідність, про щорічні візити до лікарні, картав медиків, які не дають йому спокою. Водій співчутливо кивав і теж жалівся, що й таксистам стало дуже важко останнім часом. Другий пасажир довго мовчав, а потім раптом обернувся і запитав Миколу Петровича:

— А ви хотіли б взагалі позбутися інвалідності?

Великі голубі очі молодика пильно дивились на Миколу Петровича. Не жартує, видно.

— Як це позбутися? — не зрозумів Микола Петрович. — У мене півноги немає. Хто мені її зробить цілою.

— Зроблять, — таємничо усміхнувся попутник. — Сьогодні це цілком можливо… От скільки б ви дали мені років? — він хвацько підбив набакир капелюха.

Микола Петрович і таксист придивились до нього пильніше: з-під капелюха вибивається буйна чуприна, шикарний костюмчик гарно облягає молодечу статуру, лице гладеньке й біле, певно не так давно почав голитися.

— Та, мабуть, років з двадцять п’ять, — визначив водій, накинувши зо три роки на строгий костюм, краватку, білу сорочку й солідну з крокодилячої шкіри теку, що лежала на колінах незнайомця.

— Та десь так і є, — погодився і Микола Петрович.

— Помиляєтесь друзі, мені вже далеко за п’ятдесят. Я доктор хімічних наук.

— Заливай, заливай, — пхикнув недовірливо водій. — Знайшов дурників!

А Микола Петрович не знав, що й думати. Він зачудовано дивився на хлопця. Може, сердега трохи на голову заслаб?

— Бачу, не вірите. Прошу пересвідчитись, — сказав незнайомець і дістав із внутрішньої кишені свого піджака паспорт. Таксист, а потім і Микола Петрович перевірили документ. І справді, виходило, що добродієві Корбі Василю Дмитровичу виповнилося п’ятдесят вісім років.

— А ось, — незнайомець простягнув Миколі Петровичу кілька знімків — процес мого омолодження.

— Як же вам це вдалося? — нарешті поцікавився Микола Петрович.

— В мене є такий препарат, який повертає молодість. Він мовби «прокручує» біологічний час живого організму назад. Я сам його винайшов, а оце сьогодні вранці й випробував на собі… Так що років через два-три, коли препарат пройде ретельну перевірку фахівців, кожна людина зможе повертати собі молодість і силу, лікувати усі хвороби, навіть, регенерувати пошкоджені органи.

— Невже усі хвороби? — засумнівався водій.

— Ну, крім хіба що генетичних, — зауважив Корба, — тобто спадкових. Але незабаром я й з цією проблемою покінчу. І Корба гордо видобув із внутрішньої кишені свого піджака пробірку, до половини заповнену білим порошком. — Ось він, мій чудодійний винахід. Він принесе людям вічну молодість і щастя! Мені, як бачите, він уже допоміг здолати старечу неміч.

Микола Петрович довго не міг зійти з дива, роздивляючись незвичайну пробірку.

— Та дайте ж і мені глянути на ту штуку — нетерпеливився водій, геть забувши про дорогу.

Не встиг глянути, якась могутня сила струсонула автомобіль, щось вибухнуло, а далі чорна порожнеча…

Опритомнів Микола Петрович на медичних ношах. Люди в білих халатах кудись несли його. Все тіло скував жахливий біль. Ледь підвівши голову, Микола Петрович побачив страшну картину автомобільної катастрофи: на узбіччі дороги якась вантажівка задерла до неба колеса, а з боку до неї міцно приліпилось таксі. На асфальті під білими простирадлами, крізь які проступали червоні плями, лежали двоє, мабуть, його недавнє товариство. Вони вже не потребували нічиєї допомоги.

Миколу Петровича поклали в окрему палату і залишили самого. Минав час, а ніхто не з’являвся. Невже вони вирішили з ним не панькатись. А чом би й ні, хто хто, а Микола Петрович добре знав порядки в медицині. Хіба їм болить. А йому, ох як боліло. Навіть рота розтулити було боляче. Мабуть, в нього все потрощене. Ба ні, права рука наче ціла. Микола Петрович відчув у кулаці якийсь предмет. Повільно підніс руку до лиця. Якась пробірка. Звідки вона в нього? Довго намагався пригадати. Насилу згадав.

«Напевно, мені не виборсатися з цієї халепи, дивно, що ще досі душа в тілі, — подумалось Миколі Петровичу. — То, може, спробувати проковтнути отой порошок? Корба запевняв, що він лікує від усіх напастей». Зібравшись на силі, Микола Петрович підніс до рота пробірку. Відкупорив зубами та й сипнув на язика трохи того чуда. Ні запаху, ні смаку.

• Предыдущая
• 84/87
• Следующая