Смарагдова планета

• Предыдущая
• 34/87
• Следующая

ГОЛОС: Звичайний годинник.

ВТІКАЧ: Трохи схожий. Це пристрій, що дає мені змогу підкоряти інших своїй волі. Ось ви… Вам здається, що ми говоримо на одній мові. Я запозичив з вашої пам’яті необхідні слова за допомогою цього приладу. Практична річ для диверсанта? Одяг на мені — сам набуває форми та кольору, що властиві навколишньому середовищу. Зброї, щоправда, я позбувся. Та не це головне. Головне — завдяки приладу я можу точно дізнатися, хто говорить правду, а хто ні. Ось ви. Ви жодного разу не збрехали.

ГОЛОС: А навіщо мені брехати?

ВТІКАЧ: Щаслива людина. Все життя я тільки і робив, що брехав, видавав себе за іншого, шукав чужої довіри. А потім — убивав, убивав… Чужих і своїх. Золотий комір одержав. Це нагорода у нас така. Пістолет іменний… А другого дня генерала, що мене нагороджував, і дружину його — з того пістолета… Наказ імператора. Зрадники. Ви не розумієте мене? І не варто… Набридло. Не можу більше. У мене в кишені — прилад. Імперські науковці винайшли. Дає змогу переходити в паралельні світи. Мене в розвідку послали. Чи не можна завоювати якийсь з паралельних світів? Щоб служив його величності.

(Пауза)

ГОЛОС: Я слухаю.

ВТІКАЧ: Я втік. Порушив настройку і втік. Не у той світ пішов, куди мене посилали. В інший. Потім — ще в інший. Не хочу більше вбивати. Десять хвилин залишилося… У мене в кожному світі півгодини часу є. Не більше. Потім імперські пеленгатори вловлять сигнал. Пошлють імпульс знищення. Та я не смерті боюся. Боюся так і не побачити… Світ, хоч трохи, бодай зовсім трошечки, не схожий на нашу славну, непереможну, дідько її забери… Імперію. Де люди — як люди. Де місяць — як місяць, а не база військова. Розумієте, я вже у ста різних світах побував. В одному війна, в іншому до війни готувалися. І в кожному — свій імператор. Свій вождь. Свій фюрер. З армією. З ідеями, за які треба гинути.

ГОЛОС: Чим я можу допомогти вам?

ВТІКАЧ: Нічим. Я просто хочу залишитися тут. З вами. Назавжди. Зараз я відправлю цей прилад назад — в імперську лабораторію. Наберу код повернення і він відправиться без мене. Ви почекаєте? Мені потрібне затишне місце, без свідків, аби нікого не опромінило… Я хутко повернуся… І познайомлюся з космічним пришельцем?

ГОЛОС: Я чекатиму.

ВТІКАЧ: Так, так…. Я зараз…

(Звуковий перехід)

ВТІКАЧ: Залишилось півхвилини, коли я скотився по сходинах в підвал старого розваленого будинку. Саме сюди десантував мене імперський пристрій-транслятор. Саме тут ми з ним і розпрощалися. Червоний вогник на шкалі ще не горів. Імперські пеленгатори не відшукали мене. Пальці самі натиснули потрібні кнопки, набираючи код. Щосили я кинув чорну коробку у протилежну стіну і впав, прикривши голову.

(Вибух)

ВТІКАЧ: Ніби весь світ спалахнув зеленим вогнем. Захисний костюм відбив шкідливе випромінювання… У підвал дмухнуло свіжим повітрям. Шмат стіни, що за формою нагадував моє тіло, зник разом із транслятором. І я назавжди залишився в країні, де люди не вбивають один одного і навіть слова «війна», «поліція», «злочин» нікому не відомі…

(Звуковий перехід)

Від авторів.А співрозмовник екс-полковника імперської армії чекав, повільно допиваючи каву. Двоє поліцейських з кийками та пістолетами уважно придивлялися до нього крізь вікно банку, що знаходився напроти кав’ярні.

1-й: Що то за тип так довго з нашим міським божевільним патякав? Знаєш його?

2-й: Якщо знову підійде, перевіримо його документи?

2-й: Облиш. Хай такими типами служба безпеки займається. Наша справа — охороняти банк.

1-й: А чому того придурка у божевільню ніяк не відправлять?

2-й: А він і мешкає в божевільні. Багато років. Просто щосуботи його головний лікар відпускає каву пити. Потім він сам повертається. Він тихий.

Від авторів.Вважаючи розмову закінченою, старший поліцай відвернувся од вікна.

А до кав’ярні через площу прямував чоловік. Повільно і спокійно. І навіть стиха наспівував:

Що залишає на скронях війна?


Хмари у вирії — мов сивина,
Що залишає на скронях війна.
Вечір над обрієм сумно пливе.
В ньому відлуння далеке живе.


Грім громовиці повільно стиха.
Спека духмяна, мов злива суха.
Сонця червона гаряча сльоза
Знов по щоці небокраю сповза.


Шурхіт трави, небокраю стіна.
Більше у мене нічого нема.
Що мені сутінки, що мені сни?
Не повернувся я з тої війни…

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко
БЛИСКАВКА
Фантастична радіоп'єса

ГОЛОС: Якщо вірити песимістичним прогнозам екологів, у середині XXI століття майже всі ресурси Землі буде вичерпано. Перед людством постане необхідність колонізувати інші планети Сонячної системи. Важко навіть уявити собі, які технології знадобляться, щоб підкорити мертві, ворожі самому поняттю «життя» світи Зрозуміло тільки, що техніка, створена для цього, своєю могутністю буде дорівнювати силам природи чи навіть перевищувати їх. З кожним днем зростатиме відчуження людини від того середовища, що, власне, і формула її. І можливо — настане день, коли штучні витвори людського розуму перестануть підкорятися своїм творцям так само, як непідвладні нам сьогодні стихійні лиха та катастрофи.

(Звуковий перехід)

(Кроки. Ледь чутні. Гучнішають, наближаються. Відчиняються автоматичні двері.).

• Предыдущая
• 34/87
• Следующая