Смарагдова планета

• Предыдущая
• 81/87
• Следующая

Сутінки падають на рівнину, на багатотисячні колони, що понуро бредуть на ложе великого, прямого, мов промінь, каналу…

Війнуло від Дніпра, розігнало імлу, розвиднілося в головах, заспокоїлось озеро, звичайні брижі зморщили його поверхню.

І побачили всі: ні зором, ні слухом не сприймаючи пророцтва, знову біля скелі вовтузяться сірі телепні, скреготять нестерпно свердлами, а майстер нагорі помагає руками в рукавицях і бубонить співучо невідомою мовою.

Та ось мідним горном заіржав кінь, і вилетіла з лісу козацька ватага на чолі з довговусим. Шаблі над шапками…

Зустрівшись з ворогом заклятим, але звичним, від якого не відгонить нечистим, заворушилися біло-зелені, канчуки поміняли на шаблі, пострибали на коней, і з гиком помчали навперейми. Перший зловісний брязкіт розлігся над вирубкою, перші багряні бризки окропили пісок. Гепнувся, розкинувши руки й ноги, обезглавлений панський горбань…

Частина нападників, обійшовши місиво сутички, кинулась прямо до майстра. Але той як стояв, так і згинув… Двоє вершників згарячу шугонули в канал, інші, залишивши коней, пострибали самі, щоб пошвидше добратися до безлицих.

Ні на мить не припиняючи роботи, не озираючись, ті заклали нові «ковбаси», лаштувалися підпалювати… Шабля полоснула одного по тім’ї, сірий враз перетворився на ґулю тіста, осів. Сповзла мішковина, — і, перехрестившись, відсахнувся козак. Справді, не було лиця в бісівського робітника, ні волосся, ні очей, ні вух — блідий обмилок людини, навіть кров не виступила із рани… Ціпеніючи зі страху, намагаючись не дивитися, перекололи козаки нелюдів. І ті, неначе справжнє мило, розповзалися по воді, попливли бридкою піною, тільки сіре ганчір’я колихалось…

З нічого, з повітря порожнього, пролунав голос чаклуна несамовитим криком — тарабарське заклинання. І осадив коня молодий смаглявки вершник, і грізно підняв шаблю.

Велика тінь, майнувши крилами над верховіттям дерев, ковзнула прямо до Євраса. Закрутився, вдарив крупом жеребець, ледве втримав його Чернець, але сам здригнувся і опустив шаблю, упізнавши, хто падає на нього.

Не птах із арабських сказань, що начебто і слона може підняти — у сяєві своєї краси, розпростерши широкий плащ, летіла Зоф’я. Назустріч їй світлів посмішкою закоханий козак: зрозумів тепер — кого він тоді врятував, хто минулої ночі вирвав його з диявольського павутиння… Ось зараз він обійме милу літавку й скінчиться проклята мара.

Але з лицем незворушним і безкровним наближалася Зоф’я. Незмигно втупилися в козака її прозоро-сірі холодні очі. В руці у неї, напевно, від швидкого льоту, горів залізний спис.

Приголомшений Єврась розгубився, розжарене залізо торкнулося його, пропалило рукав жупана й обпекло лікоть. На великій швидкості Зоф’я здійнялася вгору, описавши чималу дугу, знову ринулась на Чернеця. Тріпотіла тканина, облягаючи її живіт і ноги. Наїжачились довкола Єврася шаблі й піки, хтось з товаришів перехрестившись, уже цілився, наводячи пістоля чи рушницю яничарку. Але крикнув Єврась:

— Залиште її! Поневолена ця жінка… Коли судилося мені силою душі розвіяти її пекельний сон, порятую її й себе, а коли ні — тоді, виходить, доля така…

Насупилось крейдяне обличчя, вихор каштанового волосся, страшно червоні губи на білому. Вогняний спис націлився в груди Єврасеві.

— Зосю, проснись! — закричав він одчайдушне, кидаючи шаблю. Вона наче б завагалась і згаяла мить. Раптом лице шляхтянки ошкірилось, свічкою помчала Зоф’я з рою битви до хмар.

… І тут мій сон — не сон, видиво — не видиво починає бліднути, танути. Проте, ще бачу, як пані Зоф’я, зачарована старим чаклуном, розтинає свинцеве небо. А назустріч їй білою лебідкою з розплетеною косою мчить круглолиця синьоока дівчина. І в руці у неї вогонь… Настя Мандрика! Диво польоту їй відкрила озерна вода.

Дві птахи, темна і світла, стинаються високо над землею, озвалася гроза, два клинки блискавки схрестилися і викрешують іскри.

А глибоко під ними, біля недоритого каналу кипить люта січа, падають порубані вершники. Навалились біло-зелені, з маєтку примчала допомога на чолі з самим паном. «А лайдаки, бидло!..» — хрипить Щур-Щенсний. Дорогу йому заступає Єврась Чернець, кипить в ньому змішана кров. Перські шаблі пурхають, винюхують вражу кров. Двобій!..

Блідне дивне марево. Зачекай! Ще мить, ще!.. Старий Степан, вилікуваний водою пам’яті, прийшов і стоїть тепер, спираючись на палицю, з-під кошлатих брів дивиться через канал на сухенького майстра в німецькому жупані. А той, упізнавши головного супротивника, шепче нестямно якісь заклинання. В’ється чорна змія-палиця… За спиною Степана немов оживає скалічений ліс, шипшина тягне закривавлені лапи, дикі бджоли роями вилітають з дупел, спалахують жовтим вогнем, не гірше ніж у чаклуна, очі звірів.

Повновода злива під гуркіт громовиць впала, обвалюючи й змиваючи береги каналу, оновлюючи землю… Але за Учителем, встає, шелестить, шепче імла, ширяють в ній перепончасті крила, сновигають білясті фантоми.

Та вже не діждати кінця… БІЙ ІДЕ!

Михайло Слабошпицький
ТАЄМНИЦЯ КОСТЯ ПРИГОДИ
Фантастичне оповідання

Тягнувся довгий-предовгий зимовий вечір. Письменник-фантаст Кость Пригода вимудровував за письмовим столом сюжет свого чергового твору. Сюжет — найважчий період у його роботі. Що 6 не спадало на думку — все вже було описано в літературі. Мислячі рослини і наділені злим розумом монстри, добрі кіборги і бунтівні машини, контакти з інопланетними цивілізаціями і космічні колонії — все це (і не тільки це) придумував Кость Пригода, а потім згадував, що читав про те у Бредбері, Шеклі, Кларка, Азімова, Лема. Все вже було. Про все вже сказано людством. І сказано — Кость Пригода ніяк не хотів вірити — краще, ніж у нього.

• Предыдущая
• 81/87
• Следующая