Числа Харона

Оглавление

— Повертайтеся до Львова! Ви мені більше не потрібні! — вигукнула вона.

Внутрішній голос вдоволено захихотів, але Попельський не звернув на нього уваги.

Він ніколи не відзначався особливою рішучістю в завоюванні жінок. Його знуджували флірт, залицяння, багатозначні фрази, виціловування ручок, любовні листики й букетики. Аналітичний розум Попельського не терпів безкінечних роздумів про те, чи який-небудь жест, слово, посмішка чи ще щось подібне, обіцяють незабутню ніч. Не розумів також деяких своїх товаришів, котрі залицялися до жінок просто через спортивний інтерес, порівнюючи себе з мисливцями, що через надмір адреналіну прагнуть затягнути свою здобич до ліжка. Тому Едвард віддавав перевагу швидким перемогам або платному коханню. Перше з роками траплялося чимраз рідше, друге, через відсутність грошей ставало дедалі менш естетичним. Відсутність зацікавлення з боку жінок негайно його знеохочувала. Попельський не був типом впертого завойовника жіночих сердець.

Хіба що цією жінкою була Рената Шперлінг.

Едвард відразу ж забув про її непривітність і про набридливий внутрішній голос, замість цього він сипав дотепами й поступово долав холодність Ренати, аж доки та не погодилася випити з ним чаю в поблизькій кнайпі.

Вони були єдиними клієнтами в чистенькому, скромному заїзді, де їм принесли ріденький чай і глюден, тобто мигдалевий пиріг із фруктами.

— Скажіть-но мені, панно Ренато, — Попельському нарешті набридло безугаву жартувати й він перейшов до справи, — чому ви більше не хочете, аби я займався вашим проханням?

— Пробачте мою поведінку на вокзалі, — дівчина піднесла склянку до вуст і не дивилася на Попельського. — Я посміла накричати на вас! Мені так прикро...

— Нічого, — посміхнувся той. — На такого волоцюгу, як я, варто часом нагримати. Бо ще запишаюся, чого доброго...

— Я віддам вам гроші за дорогу, — Рената не посміхнулася у відповідь. — Будь ласка, повертайтеся до Львова...

— Поїду, якщо дізнаюся, чому ви вирішили відмовитися від моїх послуг...

Він замовк і дивився на Ренату, доки та не відвела очей від попільнички й не глянула на нього.

— Ви пробудили в мені багато сподівань, — повторив Попельський, усміхаючись. — Невже ви думаєте, що тепер я скажу: ну, що ж, бувайте? Е ні, я так легко не здаюся!

— Це вже неважливо, бо я покинула роботу в Страшні, — тихо мовила Рената, боязко позираючи на офіціантку, яка, мабуть, була водночас власницею кнайпи й зараз явно дослухалася до розмови.

— То куди ж ви зараз їдете? Не до Страшна?

— Я була у Львові, щоб винайшли спільно з кимось кімнату. Довго не могла нічого підшукати. Я майже нікого там не знаю, мої гімназичні подруги повиходили заміж, і мені незручно їх турбувати... А тепер їду до Стратила по свої речі.

— Тим більше я не покину цієї справи, — Попельський забув про маску ловеласа й стиснув кулаки. — Це моя провина! Я відмовився, а граф, певне, знову до вас чіплявся, і ви мусили поїхати геть зі Стратина! Отакої! Гарно ж я вам прислужився! Не потрібні мені жодні гроші! — він підвищив голос. — Жодні! О ні, люба Ренато, я так легко не здаюся! Відшукаю графиню, і вона знову візьме вас на роботу!

— Благаю, говоріть тихіше, — прошепотіла Рената й несміливо торкнулася його долоні. — Я знаю, що ви з усім впораєтеся! Ви дуже мужній! Та пес Hercules contra plures! Граф Бекерський, — вона шепотіла так тихо, що Попельський із приємністю перехилився через стіл, наблизивши вухо до її повних вуст, — граф Бекерський — це садист і дегенерат, оточений зарізяками, якимись підозрілими росіянами, котрі за його наказом вчинять найгіршу підлоту! Я поверну вам гроші за дорогу!

— Невже ви гадаєте, що я злякаюся якихось більшовиків? — Попельський сперся на спинку стільця й зневажливо посміхнувся.

Він знав, що його широкі, випнуті вперед груди, завжди подобалися жінкам. Чимало дам тулилося до них, а одна колись несамовито била його кулаками, бажаючи, аби його заболіло там, де вона так любила засинати.

— Люба панно Реню, — торкнувся її руки, — ви були маленькою дівчинкою, коли я бився з росіянами на більшовицькій війні. Ви ще поділ сорочечки запихали до гарненького ротика, коли я лупцював кацапські квадратні морди! Знаєте, що по-російському значить ««Морда кирпича просит»? Так кажуть про огидну пику, яку аж кортить спотворити цеглиною... Знаєш, скільки разів я таке робив? — Він підніс Ренатину долоню до своїх губів. — Що ж, ходи, дитинко, бо на потяг до Пукова запізнимося...

Пропускаючи її у дверях і ласо дивлячись на Ренатині литки й стегна, він знову почув знущальний голос свого внутрішнього співрозмовника: «Шкода, що ти не розповів їй, що зробили з тобою більшовики в домі священика в Мозирі!».

X

На станції в Пукові на Ренату Шперлінг чекав міцно збудований, високий старий із двома свіжими шрамами на обличчі. Ці рани й форма лакея, оздоблена підковою з мальтійським хрестом, відразу пояснили Попельському: перед ним стоїть знівечений графом Бекерським камердинер Станіслав, що про нього, як про людину гідну довіри, розповідала колись Рената у Львові. Едвард кивнув головою до слуги. Той представився, і Попельський, крім відомого йому раніше імені, почув також прізвище.

— Вйонцек.

Камердинер урочистим жестом вказав на бричку, що стояла посеред запилюженої дороги. Рената легко застрибнула досередини, а Попельський важко впав на сидіння. Рушили. Коли їхали вздовж зелених піль, Рената коротко розповіла Вйонцекові про завдання Попельського. Біля села Пуків, віддаленого від станції на якісь півтора кілометра, камердинер зупинив бричку й запропонував таке: