Числа Харона

Оглавление

V

Запряжений в екіпаж кінь неохоче цокав копитами по бруківці вулиці Сикстуської. Полудень, коли львівська спека робилася нестерпною, ще не настав, але задуха вже лягла на місто, і з утомленої тварини клаптями спадала піна. Пасажир екіпажа поводився не так, як більшість львів’ян: замість охолодитися під час їзди струменем повітря, наказав трохи опустити дашок, а замість того, щоб насолоджуватися раннім літом, надяг такі темні окуляри, що на думку візника міг бачити не далі кінчика власного носа.

Та попри те, що крізь свої чорні окуляри Попельський бачив цілком добре, він не збирався милуватися величною будівлею поштамту, яку екіпаж саме проїжджав. Навпаки, вирішив зосередитися виключно на власних думках і, не бажаючи після останнього злощасного нападу епілепсії ризикувати й наражатися на випадкові відблиски, повністю опустив дашок візка. Не міг дозволити собі відволікатися на сторонні речі, тепер, коли відчував смак помсти, коли вітав мить справедливості. Думки Попельського були такі самі похмурі, як морок усередині екіпажа. Вони перетворювалися на важкі й сповнені ненависті речення, які за намірами Едварда повинні були з’явитися в пресі й знищити його ворога.

...

Шановні Читачі, — Попельський намагався будувати якомога дошкульніші фрази, — Вам, звичайно, відома приказка «із пристрастю неофіта». Вона означає пристрасть, з якою новонавернений член якогось братства чи секти нищить своїх колишніх однодумців. Спробуймо поширити цю приказку на позарелігійну сферу. Тоді це будуть палкі переконання переслідувача, що нападає на людей, які раніше були його ближніми. Як і будь-який фанатизм, такі дії неофіта повинні викликати нашу зневагу. Вони є мало вишуканими, а в добре вихованих колах така поведінка не вважається comme il faut. Неймовірно огидним є новонавернений, який перекреслює пам’ять про власне походження й гнобить земляків. Германізований або русифікований поляк, котрий переслідує під час окупації одноплемінців, є виродком. А як оцінити антисемітизм зденаціоналізованого вихреста по відношенню до юдеїв? Відповідь проста: це така сама підлота.

Попельський витягнув записника і, не зважаючи на погойдування й підстрибування екіпажа, які Едвард відчував на своїй незагоєній спині, нотував влучні фрази.

...

Найогиднішим аспектом антисемітизму єврея, — квапливо писав Попельський, — є використання цих поглядів у політиці. Антисемітизм є упередженням, гідним осуду, але єврейський антисемітизм — це просто щось неймовірне! Тому не може не викликати зневаги в будь-якого мислячого громадянина Польщі граф Юзеф Бекерський, який створив собі політичний щит з русофілії та антисемітизму, і на раменах націоналістів прагне потрапити до сенату, а в кожному співбесіднику вбачає жида, хоча сам є ним. Так, так, Шановні Читачі, мати графа, Ганна Бекерська, de domo Липовська, насправді звалася Хая Лейбах! Я пишу це не для того, щоб глузувати з літньої пані, чи, Боже борони, принижувати, ні! Пишу лише про ганьбу для розуму й виродження духу, риси, притаманні її синові-неофіту! Він міг не хизуватися своїм походженням, не розповідати про нього у своїх колах, оскільки це було б серйозною перешкодою для його становища, що, зрештою, прикро в наш демократичний час! Але він не повинен також нападати на своїх братів. Це справді огидно!

Попельський закрив записника й глибоко замислився, як краще використати інформацію, отриману за допомогою архіваріуса, пана Юзефа Лопушняка. Звичайно, можна було б знищити Бекерського завдяки ліберальній і навіть націоналістичній пресі, бо ж граф вочевидь і тут нажив собі ворогів, для яких його лист буде просто подарунком. Та чи може він, Попельський, так вчинити? «Ким я стану? — думав Едвард. — Звичайним донощиком, дрібним падлюкою, який, сховавшись у криївці, стріляє з рогатки, а тоді хихоче від задоволення, бо набив комусь ґулю! Людина честі так не вчинить! Але хіба псевдограф Бекерський був людиною честі, коли напав на мене зненацька з ордою своїх російських собак, а потім познущався й принизив?! Та з іншого боку — невже із тварюкою треба поводитися негідно лише тому, що він потвора?! Невже навіть найогидніший суперник не заслуговує на повагу бодай тому, що це право кожної людини?».

Не розв’язавши цієї етичної проблеми, Попельський висів з екіпажа біля Єзуїтського саду і вбіг до квартири. Служниця Ганна відчинила йому й багатозначно кивнула на двері кабінету. З кухні линув запах кави й дріжджового пирога, у ванній булькотіла вода. Ці приємні звуки й аромати не приспали чуйності Попельського. Очі Ганни промовляли: «У кабінеті на вас чекає хтось чужий».

Едвард розчахнув двері так рвучко, що портьє Вацлав Круль, який сидів за його письмовим столом, аж підстрибнув. Проте миттєво заспокоївся й ледь скоса глянув на господаря кабінету. Гість вочевидь аж нетямився від обурення. Його впертий, нахабний погляд і вишкірені в гримасі зуби зі срібними коронками, не віщували нічого хорошого.

— Добридень, пане Круль, — мовив Попельський. — Хіба це гарно, отак займати місце господаря за письмовим столом? Крісло для моїх відвідувачів ондечки! — І він показав рукою на великий фотель, оббитий зеленим плюшем.

Нічний портьє не озвався жодним словом. Попельський напружив м’язи так, що цей рух болісно озвався в спині. «Ця людина явно має погані наміри, а в мене все болить. Чи здатен я з ним упоратися? Де мій пістолет? Чи нічний портьє має достатньо сил, щоб убити? Хіба працівник архіву може вбити? Забити цвяхом стару смердючу ворожку й задушити жидівську шльондру?».