Числа Харона

Оглавление

Вихилив півчарки горілки й копирсався в капусті, шукаючи шкварок та кружалець підсмаженої ковбаси. За столиком поруч розсілися дві жінки, розфарбовані й галасливі. Він пильно розглядав їх, оцінював їхні тіла, а вони навіть не відводили погляду. Пригадав собі перше зближення з актрисою Стефанією Ґорґович, своєю майбутньою дружиною. Це сталося за завісою віденського театру, і тоді він умить збагнув, чому французи називають оргазм «маленькою смертю». Потому були їхні подружні ночі, і кожної з них він народжувався й помирав. Пригадував і роки купованої розпусти після смерті дружини: нічні подорожі в салон-вагоні до Кракова в товаристві однієї чи двох першокласних куртизанок. Відчував дотик їхньої шовкової білизни й аромат дорогих парфумів; згадував їхні слизькі язики, вигнуті тіла, затуманені кокаїном очі, знову бачив, як вони скакали на ньому й приглушено скрикували, коли він був уже надто вимогливим. «Усе скінчилося, — думав Попельський, — тепер мені залишаються хіба що такі, як оці дві дівки за столиком неподалік, тепер не доводиться обирати між «стрункою блондинкою» чи «пишнотілою брюнеткою». Зараз альтернатива така: або гладуха, або сухоребра шкапа».

Вибрав другий варіант. Підсів до жінок і худорлявішій прошепотів на вухо, скільки здатен заплатити, а коли та згідливо підморгнула вкритими тушшю віями, підвівся й рушив до бару. Там клацнув пальцями до сухотного офіціанта й зробив умовний рух рукою. Хлопчина, хоч і був новенький, але кивнув, показуючи, що зрозумів жест Попельського й добре знає про призначення кімнатки за баром. Дорогою туди, Едвард узяв у нього ключа, піднявся східцями й відчинив двері до покою розпусти.

Приміщення виявилося тісним, єдине вікно з матовою шибкою виходило в залу. Раніше тут була контора власника, зараз замість письмового столу та полиць для документів усередині стояло залізне ліжко, ширма й велике трюмо. Попельський сів, попустив краватку й закурив цигарку, останню з призначених на сьогодні. Жінка ввійшла, посміхнулася й сказала щось, чого її заглиблений у власні роздуми клієнт навіть не розчув. Але не попрохав повторити, лише посміхнувся у відповідь і продовжував мовчки вдивлятися у власне відображення в дзеркалі. Звідти на нього споглядав міцно збудований, цілковито голомозий мужчина років сорока з гаком. Попельський роздивлявся свою колись чорну, а зараз шпакувату борідку, потертий котелок та каблучку із символічним зображенням лабіринту.

Жінка зайшла за ширму, повісила на ній сукню, хустку й капелюшок, потому налила до миски води, зняла труси, підібгала комбінацію й присіла навпочіпки. У щілині між підлогою й ширмою видніли її ноги в поцерованих панчохах. Почувся звук води, що стікала до миски.

Попельський не відчував найменшого збудження. Від часу останньої зустрічі з повією місяць тому, він не мав жінки, проте Пріап не подавав жодних ознак життя. «Мені бракує десяти років до платонівської межі старості, — думав Едвард, — а я майже цілковито збайдужів до жіночих принад. Байдужий, млявий, нічого не вартий».

Жінка вийшла з-за ширми й наблизилася до нього.

— Ви сі ше не розібрали? — широко посміхнулася. — А чого чекаєте? Зробити тобі «цьомчика», солоденький? — вона стала перед клієнтом навколішки й високо задерла комбінацію. Широко розхилила йому ноги. — Розстібнути? — запитала.

Він уважно глянув на повію. У світлі гасової лампи помітив її лоно. Йому здалося, що волосся на ньому мокре й злипле від чогось. Попельського замлоїло.

Підвівся й кинув дівчині двадцять грошів.

— Іди собі. Це тобі за клопіт!

— А то гаман їден! — репетувала повія, виходячи з кімнати. — А то бурмило затилепаний! Перше хоче, а тоді ни можи!

Гвинтові сходи провадили до головної зали. Йому доведеться пройти через усю кнайпу, дивитися на глузливо усміхнені пики, каправі очі, іронічні погляди, сповнені співчуття й втіхи від його поразки. Мусить вислухати гімн цього паскудного ганделика, що його хрипким голосом виводив акордеоніст:

У Бомбаха файна вяра,
жери прецлі, паль циґара.
Хто тримаї з нами штами,
тому ліпше, як у мами.

Попельський розумів, що шльондра зараз усім розповість про його чоловіче безсилля. Жодна повія більше з ним не піде, жоден офіціант не назве його «галантим паном». У Бомбаховій кнайпі він став віднині persona non grata. Ще кілька таких вечорів, і його викидатимуть з кожної львівської мордовні.

Поплентався вулицею Бернштайна й дійшов до Городоцької. Так само подолав Браєровську й сів на лавці в Єзуїтському саду. Тупо дивився у вікна свого помешкання й даремно нишпорив по кишенях, шукаючи цигарки. Добре, що хоч нога більше не сіпається. Ото й тільки.

III

Аспірант Вільгельм Заремба обвіювався котелком, затуляючи обличчя великим картатим носовиком, який цілковито просяк запахом його кишені й відгонив тютюном та м’ятними льодяниками «Алое». Заремба любив цю суміш запахів і часто вдихав її, аби пригадати щасливі миті дитинства, коли малий Вілюсь повертався, спітнілий, з подвір’я додому, а батько, шанований листоноша зі Станіславова, витирав йому лобика носовиком, який так само пахнув м’ятою й тютюном.

Зараз він затулявся носовичком не тому, що хотів повернутися до дитячих споминів. Він робив це, щоб не задихнутися від смороду, який панував у вкритому послідом та пір’ям голубнику.

Але джерелом смороду було не пташине лайно, а величезне, спухле тіло старої жінки. Воно займало половину приміщення, тож Зарембі й постерунковому на прізвище Соха з IV комісаріату доводилося лавірувати між жердинами для голубів, наче балетмейстерам, аби не наступити на розкинені руки й ноги небіжчиці.