Числа Харона

Оглавление

Сперся спиною на стіну. Різкий біль, якого він сам собі завдав, допоміг відкинути цю ницу, проте водночас збудливу думку. Обоє стояли, оскільки єдиним місцем, де вони могли б сісти, було ліжко. Попельський аж спалахнув від самої думки про таку фамільярність.

— То ви приймете квіти від мене?

— Так, — Рената взяла букет і поклала його на столику між ліжками. — Я не злопам’ятна. Але будь ласка, не приходьте сюди більше! Власниця помешкання, пані Зиморович, не дозволяє нам приймати чоловіків...

«Отже, учора власниці не було, — подумав він. — А може, була? Тоді... Невже вчора вони між собою?! Ménage à deux ?».

— Мені треба з вами побачитися, — мовив він хрипким голосом. — Це дуже, дуже важливо...

— А ви зухвалий! — панна Шперлінг зальотно посміхнулася. — Спершу прохаєте про одну послугу, пробачення, і відразу ж про іншу...

— Не позбавляйте мене надії! — попрохав він своїм м’яким, лагідним басом.

— Надії на що? — споважніла Рената. — Чи не забагато ви собі дозволяєте, любий пане?

— На те, щоб стати кращим, — до цього питання Попельський був готовий. — Завдяки вам. Після останньої нашої зустрічі я почувався негідником. Як людина важкохвора морально. Нині ви мене почасти вилікували, а я прагну бути зовсім здоровим! І найефективніші ліки у ваших прекрасних руках!

— Які ж це чудотворні ліки?

— Ви погодитеся прийняти моє запрошення до «Лувру»? Це першокласний ресторан, недалеко від вашого дому, якихось п’ять хвилин звідси, — швидко говорив він. — Повечеряємо, поговоримо, а тоді я проведу вас додому. Невже я прошу забагато?

— Сама не знаю, — завагалася Рената.

— Це значить «так»? Ви згодні?

— Угадайте!

— Тоді я по вас прийду!

— Ні, не треба, щоб вас побачила пані Зиморович!

— Сьогодні о восьмій у «Луврі»?

— Я вже вам сказала: вгадайте! А зараз ідіть уже!

— Люблю загадки й добре розв’язую головоломки, — Попельський підніс до вуст вузьку долоню, яка попервах пручалася, а потім зробилася податливою. — Я певен, що відгадав! «Лувр». До побачення в Парижі сьогодні ввечері, панно Ренато!

Збіг сходами вниз легко, мов юнак. Біля відчинених воріт сидів сторож і дрімав на травневому сонечку. Коли Попельський зупинився біля нього, Дудек прокинувся.

— Закурите? — Попельський простягнув йому портсигар з улюбленими «Єгипетськими».

Той витягнув дві сигарети, одну встромив у рота, другу заклав за вухо.

— Для брата у війську, пане Дудеку? — запитав Попельський, задоволено затягуючись.

— Ая, щось си хлопчина фест розкурився!

— Скажіть-но мені дещо, пане Дудеку, — Едвард витягнув з гаманця чергові двадцять грошів. — Учора об одинадцятій вечора пані Зиморович була вдома чи ні?

— Не було її, — сторож простягнув руку до грошей. — Поїхала на дачу до Брюховичів, а ниньки вертає!

— А обидві панни були? — Попельський виявився спритнішим, і монети сторожеві не віддав.

— А то чого ви такий скорий! — Дудек ласо дивився на гроші. — Таке більше коштуї!

— Це все мені й так задорого обходиться, — Попельський заховав монету до кишені й рушив залитою сонцем вулицею.

— Та чекайте! Але ж бо ви швидкий! — сторож підбіг до Едварда й прошепотів йому на вухо: «Чорнявої біні не було, а в панни Столецької то цілу ніч інжинер був».

— Який інженер? — у Попельському прокинувся поліцейський. — Ви його знаєте?

— Та я ґанц забув-им, як він си називаї!

— А це вам не нагадає? — у випещених пальцях Попельського блиснули двадцять грошів.

— Той цванциґер мині геть-чисто все нагадав, — Дудек сховав монету. — Інженер граф Бекерський. Маї виликий маєток, али де, то я ни знаю.

Попельського огорнула така ненависть, що він побачив, як власник маєтку в Стратині лежить у крові й блювотинні біля кам’яниці. Простягнув сторожеві руку. Краще, аби він був на його стороні, коли із Бекерським — рано чи пізно — станеться щось погане в цьому будинку на Лінде. А потім він більше про це не думав. Усю його увагу поглинули картини ménage à deux — з ним та Ренатою в головних ролях.

Коли повернувся додому, його настрій уже вкотре цього ранку змінився. Леокадія сповістила, що телефонували від секретаря самого воєводського коменданта. Інспектор Чеслав-Паулін Грабовський бажав зустрітися з Попельським сьогодні о шостій у себе в кабінеті.

VI

До призначеної Попельському воєводським комендантом години залишалося ще чимало часу. Майже весь день. Двогодинного сну було б достатньо, аби переспати найяскравіше полудневе сонце й відновити сили, підірвані вчорашньою пиятикою. Якраз стільки часу було потрібно, щоб відпочити після непередбачуваних і мінливих ранкових подій, які випробовували його почуття.

Попельський заслонив штори в кабінеті, на голову натягнув гаптовану пов’язку для очей і заліз під ковдру. Заплющив очі й почав чекати моменту, коли думки припинять безладний рух у голові й перетворяться на шерег картин — ніжних, спокійних і сонних. Якщо вони не виникали, викликав їх сам: перед його очима простягалися широкі українські степи, великі ріки. Ці видіння були останньою розпачливою спробою прикликати до себе Морфея. Потому приходив або сон, або сухе, сповнене деренчливих звуків, ненависне безсоння.

Зараз думки відмовлялися коритися, Попельський не міг уявляти річок і просторів зеленої України. Замість цього в збудженій пам’яті виринали то ніжний овал обличчя Ренати Шперлінг, з її великими зеленими очима, то стиснені вуста й грубе лице інспектора Чеслава-Пауліна Грабовського. І одна, і друга картина викликали сильне хвилювання, хоча й дуже різного характеру. І те, й інше спричиняло докори сумління. Рената застерігала: «Festina lente!», комендант репетував: «Я повинен взяти вас знову на роботу, а ви приходите й нічого не знаєте про написи Гебраїста!».