Числа Харона

• Предыдущая
• 69/77
• Следующая

— Тобто це полегшило вам життя?

— У цьому розумінні так.

Бехтольд-Сморавинський полегшено зітхнув і голосно звернув увагу присутніх на три мотиви, якими міг керуватися Попельський.

— Помста за наругу, — ораторствував він, спрямувавши на Попельського випещеного пальця, — про що ця честолюбна людина воліє промовчати, бажання позбутися суперника й зробити кар’єру — ось, ваша честь, три мотиви пана Попельського, яких йому достатньо, аби звинуватити мого клієнта! Невже цього мало?

— А де підтвердження моїх махінацій, які буцімто мали полегшити мені життя? — не залишався в боргу свідок, якому суддя зробив за це суворе зауваження.

Адвокат не здавався. Навівши докази того, що декілька років тому, перебуваючи на поліційних заняттях для офіцерів, Попельський закінчив курс швидкого машинопису, пан меценас припустив, що листа до «Нового віку» підготував не Буйко, а детектив. Про це могло свідчити те, що листа з повідомленням про єврейське походження графині було написано без будь-яких помилок, тоді як Буйко свої праці друкував страшенно недбало й багато слів закреслював літерою «X».

Попельський рішуче заперечив, що писав такого чи подібного листа. Тоді адвокат прочитав письмову експертизу мовознавця з університету Яна-Казимира. Професор Єжи Курилович, який виступав у ролі експерта, а під час суду перебував на стипендії французького уряду в Парижі, вказав на незначні стилістичні відмінності між текстом листа й науковими працями Буйка. На це свідок відреагував сміхом, заявивши, що різностильові тексти пишуть, звичайно, по-різному.

Дещо збентежений цією рішучою відповіддю, адвокат закінчив допит і, зважаючи на пізній час, суддя Книпа оголосив про закінчення слухань. Це рішення мало помітний психологічний вплив на присяжних і неабияк прислужилося адвокатові, оскільки змучені неймовірною для травневого Львова спекою, усі з радістю від реагували на закінчення слухань, і це почуття полегші підсвідомо асоціюватиметься в них із влучними фразами меценаса Бехтольда-Сморавинського, які їм через це видаватимуться приємними. Вдалий трюк, нічого не скажеш.

Проте виявилося, що прокурор володів аргументами не менш істотними, хоча кількість свідків з його боку була значно скромнішою, точніше кажучи, їх було всього двоє. Першим викликали камердинера зі Стратина, пана Станіслава Вйонцека.

XV

Станіслав Вйонцек зайняв місце на лаві свідків. Він тримався дуже прямо. Пальці правиці стискали вилогу світлого піджака. Цей жест був сповненим гідності, контрастуючи з поведінкою багатьох досі допитуваних свідків, які неспокійно ворушили пальцями, сплітали їх, аби відразу ж розплести, розтягували, викликаючи характерний тріск суглобів, або нервово постукували пальцями по столі.

Вйонцек панував над руками, не дозволяючи, щоб неконтрольовані рухи виказали його слабкість чи безпорадність. Одна з них нерухомо лежала на столі, другою він тримався за вилогу піджака майже наполеонівським жестом.

— Будь ласка, представтеся, вкажіть ваш вік та освіту, — підбадьорливо посміхнувся до свідка прокурор Шумило.

— Станіслав Вйонцек, п’ятдесят три роки, чотири класи класичної гімназії та два — слюсарської посоли.

У поставі камердинера вчувалася якась військова виправка. Спокій у нього поєднувався з лаконічністю й вичерпністю відповідей, без будь-яких зайвих подробиць, як-от про місцезнаходження гімназії.

— Дякую, а зараз розкажіть нам про події п’ятниці 17 червня 1930 року, які сталися в стратинському палаці.

— Того дня близько дев’ятої ранку до палацу під’їхали три автомобілі зі Львова. Журналісти хотіли негайно почути від пана графа коментарі щодо нечуваної новини, яку було опубліковано напередодні в «Новому віці». Там було сказано, що пані графиня є єврейкою з походження.

— Їм це вдалося?

— Ні.

— Обвинувачуваний якось прийняв журналістів?

— Пан граф прийшов до палацу біля десятої...

— Звідки?

— Не знаю.

— Отже, обвинувачуваний з’явився в палаці біля десятої ранку. Що було далі?

— Прийшовши до палацу, пан граф побачив натовп журналістів, які вгледівши мого господаря, почали наввипередки вигукувати запитання про його матір-єврейку. Граф виглядав спантеличеним і вочевидь не розумів, про що йдеться. Тоді один із присутніх прочитав йому статтю з «Нового віку», де йшлося про Леона Буйка, який передав цю інформацію до газети. Пан граф, почувши таке dictum, не продовжив розмови із журналістами, а залишив їх біля палацу, сам увійшов до будинку й подався до свого кабінету. Там пан граф ознайомився з моїми записами щодо вечірніх телефонних дзвінків. Потому розпорядився, аби я виніс журналістам хлібного квасу, після чого вийшов бічними дверима, сів до машини, припаркованої за палацом і поїхав.

— Ваша честь, шановні присяжні, — прокурор відвернувся від Вйонцека й витягнув з течки великий аркуш паперу. — Щойно згадані записи додано мною до справи, у мене в руках копія. На аркушах занотовано кілька телефонних розмов, які є неприємними для обвинувачуваного реакціями на інформацію про матір-єврейку. Хотів би лише звернути вашу увагу на те, що тут міститься також шантаж з боку покійного Леона Буйка. Згаданий Буйко зателефонував напередодні до обвинувачуваного й через його відсутність наказав свідкові занотувати наступне. Цитую найважливіше: «Це я написав листа про жидівку Лейбах і надіслав до «Нового віку». Але в тебе є шанс уникнути компрометації, якщо профінансуєш мої дослідження. Тоді я тобі пробачу, напишу спростування й знищу матеріали з реєстраційного відділу. Чекатиму на тебе тільки нині ввечері. Приходь без російських посіпак. Вулиця Задвужанська 25, кв. 14. Лише сьогодні даю тобі єдину й останню можливість». Кінець цитати. Далі продовження запису Станіслава Вйонцека. Цитую: «P.S. Ця людина назвалася як доктор Леон Буйко». Кінець цитати. Тобто, — прокурор звернувся до свідка, — обвинувачуваний прочитав ці слова й таємно вийшов з дому, чи не так?