Числа Харона

Оглавление

Попельський прокинувся й розплющив очі. Над ним хтось стояв. Мозирські спогади припинилися, але російська мова залишилася. Виразно почув: «Это наш молодец!». І тоді йому на голову впав перший удар.

Попельський затулив лисину й інстинктивно відкотився травою. Та все було марно. Він зупинився біля якогось дерева. Занурив пальці в м’яку землю й спробував підвестися. Але не встиг. Дерево виявилося ногою у високому військовому чоботі. Носак поцілив його в чоло. Попельський втратив рівновагу й важко впав на сідниці. Він міг би добре роздивишся нападників, якби не кров, котра заливала йому очі. Бачив лише власника військового чобота. Ним був чоловік років сорока, одягнений у бриджі й костюм спортивного крою, підперезаний паском. Густе, жорстке чорне волосся нависало над чолом, з-під якого дивилися очі, настільки крихітні, що здавалися втисненими в череп. Чоловік підніс руку й зупинив решту нападників, яких Попельський не бачив, проте відчував їхню присутність за спиною.

— Тут усе моє, — нападник зробив коло рукою й обернувся довкола власної осі, — і всі тут — мої раби. Власність графа Юзефа Бекерського з гербу Ястшембець. І всі мені доповідають. Про все, що тут діється, хто новий сюди прибув і навіщо. Це моя земля. А ти сюди вдерся без запрошення. Вилежуєшся на березі, як дачник, у самому спідньому й збиваєш з пантелику побожних селян.

— Нікого я не збиваю з пантелику, — краєм ока Попельський уздрів іще трьох чоловіків, що стояли за ним. — Учора забрав білизну від пралі.

— У самих обісраних кальсонах, — граф поправив пасмо волосся, що наїжилося йому над чолом. — Шмагатиму тебе нагаєм доти, доки ти не обісрешся. Чвиркатимеш гівном від болю.

Глянув понад головою Попельського, подаючи знак своїм опришкам. Едвард раптом опинився долілиць. Біцепси, якими він зовсім нещодавно вигравав перед Ренатою, притискали до землі тверді коліна противників. Притиснувшись щокою до землі, помітив, що йому на руки всілися двоє людей у папахах.

Третій, вбраний так само, як і його товариші, увіпхнув голову Попельського між своїми колінами, стискаючи тому вуха, наче в лещатах, сперся обіруч на його потилицю і вгнітив її у м’яку траву.

Попельський більше нічого не бачив, не здолав ворухнутися, у роті відчував масні грудки чорнозему.

І тоді відчув другий удар.

Граф Бекерський шмагонув нагаєм так сильно, що сорочка Попельського репнула на спині. Наступні удари були дуже точно відміряні, потрапляли весь час в одне й те саме місце. Граф вишкірявся у вуса, помітивши, як пруга, спершу ледь почервоніла, під новими ударами спухає на очах, а вздовж неї видніє м’ясо, помережане цівками густої крові. За хвилину сорочка була пошматована, а спина скатованого Едварда вкрита глибокими борознами.

Бекерський кинув нагая, витер чоло білим носовичком з мереживною облямівкою, запхнув руки до кишень штанів і витягнув їх, стискаючи щось у долонях. Тоді голосно зареготався й розтулив стиснені п’ястуки. Сіль вкрила пошматоване м’ясо білим шаром.

Попельський вив у землю. І враз тиск колін на його вуха послабився.

— Ніколи нікого не розпитуй про мою матір! — почув він тихі слова Бекерського. — Ніколи не приїзди до мого маєтку! Ну, Сашенька, давай-ка сюда колючюю проволоку!

Вуха Попельського знову опинилися в лещатах. Він не зрозумів слів «колючая проволока», але їх негайно збагнула його зболіла свідомість. Це стало для нього ідіомою, яка значила «нескінченні страждання».

Бекерський кинув на фіолетово-червону спухлу спину Попельського густку сітку з колючого дроту.

Росіяни продовжували криваву справу. Стрибали по нерухомому тілу, притискаючи сітку до роз’ятрених ран і розсипаючи довкола жмені солі. Сонце пражило, перелякані селяни чимраз тісніше юрмилися на березі Студеного, а кати стусали ногами лежачого.

Граф Бекерський непорушно стояв поруч і насолоджувався стражданнями своєї жертви. Тоді носаком черевика розсунув йому ноги.

— Хватит! — припинив він цей танець. — Посмотрим, ребята, обосрался он, или нет... Нет... И что нам теперь делать?

Він став над Попельським, широко розставивши ноги, а тоді розстебнув ширіньку.

— Бачиш, який у мене повний міхур? — запитав граф, спрямовуючи струмінь на голову катованого.

Попельський опритомнів і смикнувся дозаду. Вигнувся дугою й перевів подих. Це було необхідно не для того, аби вижити, а щоб завити. Мусив вити. Інакше б помер. Бекерський вгнітив його обличчям у землю.

— Постійно якісь тварюки приїздять сюди й розпитують про мою матір! — тихо цідив він. — А я так вчиню з кожним, як-от зараз із тобою. Повертайся до Львова до свого дружка! Чуєш, нишпорко?

Застебнув ширіньку.

Один з росіян підважив ногою голову Попельського. Тіло детектива легенько здригалося.

— Смотри, граф! — озвався росіянин до Бекерського. — Эта морда кирпича просит!

Розмахнувся й з усієї сили поцілив носаком у ніс Попельського.

XI

Ріг вулиці Пильникарської та Старого Ринку був для рабина Пінхаса Шацкера омріяним місцем проживання, оскільки певним незбагненним чином ідеально відповідав особистості й науковим зацікавленням цього вченого мужа. З наріжного балкону помешкання він бачив місце свого духовного служіння — поблизьку синагогу, а також церкву св. Івана Хрестителя. Саме цьому єврейському пророкові, рабин присвятив декілька статтей у німецьких сходознавчих виданнях. Усього за п’ять хвилин можна було дійти до архієпископського палацу, де він відвідував свого друга, секретаря архієпископа Твардовського, ксьондза Тадеуша Мазура. Ця дружба офіційно пояснювалася спільними науковими дослідженнями, а неофіційно — пристрастю до ксьондзових наливок. Обидвоє неабияк полюбляли їх смакувати, дискутуючи при цьому про палестинську ономастику чи можливості асиміляції єврейської меншини в Польщі, оскільки рабин Шацкер був палким прихильником цього явища.