Числа Харона

Оглавление

— А ти усвідомлюєш, чого від мене вимагаєш? — Заремба проковтнув останній шматок і закурив сигарету. — Щоб я говорив з воєводським комендантом оминувши свого безпосереднього начальника!

— Буду з тобою відвертим, — Попельський цокнувся своєю чаркою об Зарембину й проковтнув горілку, різко закинувши голову назад. — Як приватний детектив я отримав від інженера Байдика, сина замордованої ворожки, дуже вигідне замовлення. Добрячі гроші й до того ж, важливий слід, який інженер приховав від поліції, боячись зганьбити пам’ять матері. Байдик розповів мені про це за умови, що я передам вбивцю йому. Але я так не вчиню. Порушу обіцянку й віддам злочинця поліції. Відмовлюся від величезної винагороди. Та я зроблю це лише тоді, коли Грабовський знову візьме мене на роботу. Я хочу, аби ти сказав йому таке: «Пане коменданте, приватний детектив Попельський має слід, за яким неодмінно відшукає Гебраїста. Він може зробити це сам, а може співпрацювати з поліцією. У першому випадку приведе закутого в кайданки Гебраїста до редакції «Нового віку» й заявить, що сам упіймав серійного вбивцю. У другому він тихенько передасть злочинця поліції, а Ви поновите Попельського на роботі». От і все, про що тебе прошу. Ти можеш відмовитися, а я не гніватимусь. Та доки не матиму згоди старого, буду змушений діяти сам, і моє розслідування буде дуже повільним...

— І будуть нові жертви. Ти розумієш, яку береш на себе відповідальність?

— Так.

— А знаєш, яку відповідальність покладаєш на мене?! — гримнув розлючений Заремба.

— Я справді не докорятиму тобі, Вілеку, — Попельський вилив до чарок решти горілки із третьої карафки, — якщо ти про все розповіси Коцовському й перекладеш цей тягар на нього. Але ця тварюка мене ненавидить і нічого старому не скаже. А Гебраїст продовжуватиме вбивати й надсилати нові божевільні записки.

— Завтра в старого іменини, — Заремба заспокоївся. — У холі комендатури буде частування. Чарка горілки, шматок холодцю, тістечка й чай на десерт, як завжди. Тоді з ним можна побалакати, а він вислухає прохання.

— Чому завтра? Адже іменини Чеслава в червні!

— Він вшановує лише своє друге ім’я. А іменини Пауліна припадають на сьогодні, тому офіційний почастунок буде завтра.

— Справді, це ж іменини мого батька, — Попельський підніс чарку. — Дякую тобі, Білюсь! Ну, випиймо і замовимо останню карафку, бо офіціант ще подумає, що ми якісь фруні, а не круті хлопці зі Станіславова!

За півгодини обоє вийшли з ресторану. В їхніх шлунках хлюпотіло по чотири сотки горілки. Проте ця кількість більше вплинула на Зарембу, ніж на Попельського, тому Едвард заявив, що проведе колегу додому, але неодмінно через вулицю Лінде.

Діставшись туди, Попельський зупинився біля будинку номер 3. Вікна сучасної кам’яниці з невеличкими балконами були прочинені. Не треба було ні до чого прислухатися. З розчахнутого вікна на другому поверсі долинали жіночі зойки й стогони.

— Ого, то там хтось фест шпіцує! — засміяпвся Заремба.

Проте його другові було аж ніяк не смішно.

V

Тієї ночі Попельський не аналізував гебрайських написів, попри обіцянку Зарембі. Повернувшись додому, Едвард заснув міцним п’яним сном, перекресливши всі свої плани на розслідування й порушивши зумовлений епілепсією щоденний ритм, коли він засинав на світанку, а працював по обіді й уночі.

Прокинувшись о шостій ранку, він одразу з ніжністю подумав про кузину й служницю. Причиною такого припливу вдячності був кришталевий дзбанок, наповнений газованою водою, в якій плавали кружальця цитрини й листки м’яти. Напевне його поставила Ганна на прохання дбайливої Леокадії.

Припав вустами до дзбанка й випив майже половину. Потер пальцями чоло. Похмілля нагадувало про себе хіба що легеньким тиском у черепі, смаком нікотину в роті й відчуттям недосипу в очах.

Встав, на піжаму надягнув домашню куртку й попрямував до ванної, привітавшись дорогою з Ганною, яка саме повернулася з базару і, наспівуючи псалми, готувала на кухні сніданок. Обережно поголившись і почистивши зуби, він легенько поплескав себе по щоках зволоженими одеколоном долонями, намастив потому обличчя кремом і повернувся до своєї кімнати, де служниця приклеїла йому пластирем до спини нову пов’язку. Одягнув свіжовипрасувану білу сорочку й новий, світло-сірий костюм у вузеньку смужку. Однотонна краватка кольору червоного вина добре пасувала до решти гардеробу.

Зайшов до Ритиної кімнати й глянув на сплячу доньку. Дівчинка лежала в ореолі чорних кучерів, зарум’янившись від сну й обіймаючи ляльку в гуцульському одязі. Його переповнила така ніжність, що він не втримався й поцілував доню в потилицю біля вушка. Відчув тепло сонного тіла й запах крохмалю, що линув від чистої постелі. Рита розплющила очі й усміхнулася до тата.

— Прокидайся, сплюшко, — прошепотів той. — Тато відведе тебе нині до школи.

І вийшов з доньчиної кімнати, пропускаючи туди служницю, яка проказувала свою вічну примовку: «А я лінтяюшку за вушко, вставай, лінтяюшко-смердюшко».

Сів у вітальні зі «Словом польським» і високою склянкою лимонно-м’ятної газованої води. Сигарети не закурив, щоб не дратувати Леокадії, котра дуже гнівалася на нього за куріння натщесерце.

Він уже встиг прочитати статтю про арешт Магатми Ґанді та, — і це його дуже зацікавило — про перший бейсбольний матч, який зіграли в Америці вночі при штучному освітленні, коли Рита, вбрана в синє формене платтячко з матроським комірцем, сіла в їдальні й погукала до столу. Поснідали вдвох, бо Леокадія ще спала.