Числа Харона

Оглавление

Раптом Рената, лежачи на ньому, прикрила його обличчя своїм волоссям і прошепотіла на вухо дивне прохання, обіцяючи «екстаз». Він послухався. Посунувся на краєчок ліжка так, що голова й плечі опинилися поза ним. Розслабив м’язи шиї й головою майже торкався підлоги. Кров припливла до мозку, він бачив усе догори ногами, а Рената згори налягала чимраз швидше й сильніше. Якоїсь миті він напружив м’язи, підвів трохи голову й налитими кров’ю очима глянув на жінку на фоні вікна. Сонце пестило її тіло. Його промінь пройшов під Ренатиною пахвою, за мить сяйнув у волоссі, й відразу — на вигині стегна. Сонячні відблиски пронизували її тіло щосекунди, мов фотографічний спалах. Почувся шум вітру. Це янгол насолоди й демон епілепсії одночасно ворухнули своїми крильми. У тілі Попельського стався подвійний вибух.

Ніколи досі він не зазнав нічого схожого.

XIII

Прокинувся біля ліжка на шорсткому килимку. Хтось прикрив його кодом. Позирнув на годинника. Був полудень. Отже, він проспав близько п’яти годин. Попельський рвучко підвівся, скидаючи код на землю. Ренати в кімнаті не було. Едвард зірвав зіжмакану постіль з ліжка й перелякано глянув на простирадло. Полегшено зітхнув. Воно виявилося чистим. Під час нападу кишки й нирки не виштовхнули свого вмісту. Не цього разу.

Хвороба зазвичай викликала в нього видіння. На відміну від випорожнення, видіння було й сьогодні. Заснувши після нападу, він бачив себе самого, сидів на стільці в кімнаті, заповненій таблицями з математичними формулами. Протяг ворушив портьєрою на дверях. Вона лопотіла чимраз швидше, аж нарешті зірвалася й пурхнула, мов летючий килим з перських казок. Пролунав гуркіт. У дверях стояла висока чоловіча постать у котелку. Це був він сам. У своєму епілептичному видінні Попельський на стільці дивився на Попельського біля дверей. Уперше він зіштовхнувся з роздвоєнням особистості. Колись Едвард читав про стани роздвоєння як симптоми важкої психічної недуги.

Та ці сонні марення занепокоїли його лише на мить. Зараз думки були зайняті іншим. Попельський блискавично вбрався. Не хотів, щоб Рената бачила його неодягненим. Стан піднесення й еротичної насолоди зумовлюють поблажливе ставлення до різних тілесних вад, та коли екстатичні відчуття минають, недоліки вбачаються в усьому.

Попельський не хотів помічати в Ренатиних очах розчарування його немолодою шкірою, зморшками, складками й жиром, який нерівномірно відклався в різних місцях. Боявся, що вона буде прикро вражена. Уявив собі, якою огидою й страхом пронизало її, коли в мить найвищої насолоди ним струсонув епілептичний спазм, викликаний миготливим світлом і не подоланий вчасно таблетками, котрі він забув прийняти, заклопотаний несподіваними ранковими подіями. Зав’язуючи вузол краватки, він почув у передпокої тихі, легкі кроки, які наближалися. За кілька секунд у двері несміливо постукали.

— Заходь! — гукнув Попельський і радісно всміхнувся.

У прочинених дверях з’явилася голова молодого мужчини із пейсами над вухами та в ярмулці.

— Я дуже перепрошую, — озвався молодий єврей, — але я почув, що ви більше не спите...

— Де пані, яка була тут зі мною? — перебив його Попельський.

— Не знаю, я ще спав, — юнак потупився. — Було дуже рано... У мене тут для вас ключі та ще одна річ...

— Маестро вдома?

— Юліуш... Тобто... пан Шанявський пішов на репетицію... І я теж іду... Тому... Мені треба вам дещо сказати...

Попельський важко сів на ліжку.

Юнак почав щось говорити, але його високий голос не долітав до вух детектива. Він чув лише скрипіння ліжка, стогони й зітхання Ренати, які несподівано перетворилися на скрик, сповнений відрази й переляку. Попельський бачив не молодого єврея, а заплющені очі дівчини, котрі відкриваються і з огидою бачать, що коханець дерев’яніє, випльовує піну й здригається під нею, вивергаючи із себе смердючі гази. Рената втікає, а сам він борсається на ліжку, ніби опудало, яке розшарпує недуга, що її в давнину називали «священною». І враз заспокоївся. У голові залунав лагідний Ренатин голос. «Ти не огидний мені, — казала вона. — Я ж прикрила тебе ковдрою, щоб ти не змерз, а потім вийшла поснідати, бо була голодна». Хлопець продовжував щось говорити, простягаючи аркушика з якимись незрозумілими нотатками і заглушуючи голос дівчини.

— Хто ви?! — гаркнув до нього Попельський. — Хто ви, у біса, такий?!

— Іцхак Яффо, — єврей почав затинатися. — Я, я... нічого поганого не зробив. Я просто переночував у пана Юліуша... Мені вже треба йти...

— Почекай! — Попельський заспокоївся. — Повтори ще раз. Це що, записка? Я задумався й нічого не пам’ятаю з того, що ти мені тут говорив.

— Це для вас, — Яффо глянув на листок. — Сюди телефонував якийсь пан Заремба. Просив подзвонити до нього ввечері за номером 32-41. Оце й усе.

Попельський узяв аркушика й уважно глянув на нього. Він був помережаний гебрайськими літерами. Едвард не помітив там жодного номера, записаного арабськими цифрами. Зрозумів, що Яффо занотував номер телефону іншим способом.

Подумки Попельський повернувся до своєї молодості. Пригадав лекцію професора Пауля Кречмера. Цей славетний віденський еллініст і мовознавець доводив, що числа — це щось найглибше закорінене у свідомості, й людина може змінювати мови, досконало ними володіти, бути багатомовною, але рахуватиме завжди своєю рідною мовою. Глянув на Яффо. Авжеж, його рідна мова — їдиш, яка використовує гебрайське письмо. А в ньому не вживають арабських цифр, а для їхнього запису користуються літерами! Жодна людина, яка на щодень спілкується на їдиш, не напише «32-41», а скористається літерами ламед (30) + бет (2) і мем (40) + алеф (1)! Юнак занотував телефонний номер гебрайською, тобто буквами цієї мови! Зробив це мимоволі, несвідомо, щоб записати якомога швидше.