Числа Харона

• Предыдущая
• 74/77
• Следующая

74

Ідучи зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину, Попельський примружував очі від диму й вистукував на кермі якийсь невідомий йому самому ритм. Це була ознака непогамовної радості. Попельський відчував, що він любить увесь світ. «Не завжди вдається, — пояснював він собі власний настрій, — того ж таки дня уникнути сокири ката й довідатися, що ти став батьком». Щоправда, радість могла в обох випадках виявитися передчасною. Новий адвокат Бекерського, варшавська зірка, уже подав апеляцію на отримані графом двадцять років ув’язнення. Невідомо, чи не дошукається він провини Попельського й не запроторить його за ґрати. Адже це справжнє диво, що Бехтольд-Сморавинський не дізнався про раптовий від’їзд Байдика до Америки! Але чого там! Навіть, якби він про нього довідався, хіба має значення черговий збіг обставин поряд із вражаючою логікою матриць? Усе це дурня! Можна не перейматися. Байдик давно вже у своєму Техасі, а Вйонцек мовчатиме. По-перше, він дав неправдиві свідчення, по-друге, його докори сумління втишили Байдакові долари. Інженер подбав і про Попельського. Відтепер можна було не думати про гроші й створити нову родину. Доля дарує йому нове життя з коханою жінкою! Він сповнений сил, йому не бракує розуму й грошей, і він, нарешті увічнить себе в нащадках, яких народить йому молода мати!

Ця думка занепокоїла його, і Попельський здригнувся. Він не знав, як відреагує на його освідчення Рената Шперлінг. Її почуття до нього, якщо взагалі було, могло давно вже зникнути. Крім того, під час їхньої останньої зустрічі, багато місяців тому, він так брутально її принизив! «Чому я не намагався її відшукати? Адже я розумів, що вона повернулася до своєї господині, графині Бекерської, котра, розлючена процесом, називає її тепер «повією»! Чи прийме Рената його перепросини разом з освідченням? Бідна жінка, яка сама виховує їхню дитину, може зробити це з любові, а може й через розрахунок. Та навіть, якщо вона й погодиться, Бог з ними, з її мотивами, вона буде приречена на постійну ганьбу, щоденну ворожість, родинне прокляття, втілене в сповнених ненависті поглядах Рити й холодній, іронічній люті Леокадії. Невже їхня зневага стосуватиметься крихітного маляти, що спить біля своєї матері в якійсь стайні? А може, воно калічне, може, хворе, бо чому графиня назвала його «хробаком»?

Ці сумні думки супроводжували його при в’їзді до Пукова. Зменшив швидкість. Понад темними хатами на шаленому вітрі шуміли перед грозою дерева. За парканами розлігся собачий гавкіт. Проминув сонне село. Вдалині шумів потік Студений, на березі якого Попельський колись зазнав такої наруги. Усі сумніви, які переслідували його під час подорожі, він уважав слушним покаранням. І аж ніяк не за те, що він посадив за ґрати невинну людину, ні! — тут Едвард не відчував найменших докорів сумління. Він урятував себе, крім того, вважав, що двадцять років ув’язнення — це аж ніяк не забагато для виродка, ґвалтівника й погромника. Гнітючі думки були швидше карою за самовпевненість і пиху, які Попельський відчував під час судового слухання. Зупинив авто біля палацу в Стратині, і раптом збагнув, що всі його чотири лекції, під час яких він із замилуванням вслухався у власні вишукані фрази, насолоджувався низьким, оксамитовим тембром свого голосу, були насправді хвилинами неймовірної зарозумілості, проявом клятої hybris, за яку тепер його карали боги.

Постукав у ворота палацу. Відчинила заспана, закутана в халат, служниця, яка на запитання про Ренату Шперлінг показала Попельському маленький господарчий будиночок, углибині саду, котрий, мабуть, слугував складом для садових інструментів. Едвард попрямував туди по траві, вкритій вечірньою росою. В одній руці тримав течку із грішми й матеріалами Буйка, у другій — букет троянд.

Постукав. Тоді ще раз. Двері відчинилися.

На порозі стояла Рената Шперлінг у нічній сорочці. Її волосся трохи скуйовдилося від подушки, під очима темніли кола від безсоння. За спиною молодої жінки, у світлі гасової лампи, Попельський побачив чисто прибрану кімнату, де стояло дитяче ліжечко.

Простягнув їй букет квітів. Рената пильно глянула на Едварда. Він скинув капелюха й став навколішки на порозі. На його голові блищали краплини поту.

— Будь мені за дружину, — попрохав тихо.

Вітрюган шарпнув кроною старої липи, зашумів біля будиночка, гойднув стулкою відчиненого вікна. Пролунав стук від удару об віконницю. З кімнати почувся скрипучий, якийсь мов бляшаний, плач немовляти.

— У мене син чи донька? — запитав Попельський.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла Рената, ніби не почувши цього запитання. — І вийшла б за тебе заміж, але ти зараз відмовишся від освідчення.

— Чому?

— Ми ніколи не будемо чоловіком та дружиною!

— Говори! Чому?!

— Глянь на мою дитину!

Попельський підвівся з колін і пройшов до кімнати. Поклав квіти й течку на столі. Тоді нахилився над ліжечком і відчув крижаний піт на шиї. Рената мала рацію. Ніколи їм не бути чоловіком і дружиною.

На голівці дитини розлилася велика волохата чорна родимка. Коли добре придивитися, можна було помітити в ній обриси італійського чобота.

Попельський швидко вибіг з будинку й рушив до автомобіля. Сідаючи за кермо, чув, як по дахові застукотіли теплі, важкі краплини зливи.

XIX

...

Паничу!

Ваш батько, граф Антоній Бекерський, був до мене добрий. Я служив у нього відтоді, як повернувся до рідного села Козової й почав працювати в слюсарній майстерні. Одного дня він викликав мене поремонтувати двері до вітальні. За добре виконану роботу взяв мене до палацу, де я дослужився до камердинера. Старий граф обговорював зі мною все, що я встигав прочитати в бібліотеці палацу, ставився до мене, як до рівні. Перестрівши в коридорі, він першим вітався з молокососом, селянським сином! Якось попрохав мене заприсягтися на розп’ятті, що я ніколи Вас не покину. Він добре знав Ваші вади й схильність до насильства, які виявилися вже в дитинстві. Я пообіцяв, що завжди Вас захищатиму. Не забував про свою обітницю, коли Ви ґвалтували селянок, а я потайки платив їхнім родинам відшкодування, чи коли сам тікав через поля від собак, якими Ви мене цькували. Не порушив її, коли Ви шмагали мене шпіцрутеном і коли переслідували панну Ренату, примушуючи її цілувати свої оголені геніталії. Я був Вам вірним. Та одного разу зламав обітницю, бо завжди кохав Ренату. Отож, порушивши святий принцип гостинності, з яким мене прийнято до палацу, я можу тепер лише покинути Стратин, аби врятувати залишки честі й не дивитися у вічі пані графині. Волів би застрелитися, але мені бракує мужності!