Числа Харона

Оглавление

— Куди?! — гримнув він. — Сюди не можна! Геть мені звідси!

— Я прийшов опізнати тіло, — Попельський сперся долонями на коліна й видав із себе свист отруєних нікотином легень.

— Геть, кажу, звідсіля! — поліцейський утрачав терпець.

— Постерунковий Генрик Ковальський із шостого комісаріату! — прохрипів нарешті Попельський. — Ми давно знаємо одне одного! Гляньте на мене й на мою лисину!

Постерунковий Ковальський роззявив рота від здивування. Тоді мовчки вказав Попельському на ворота, звідки саме виходив доктор Підгірний.

— За смітником на подвір’ї, — проказав судовий медик з безмежним подивом в очах.

Попельський кивнув йому й побіг на подвір’я. За смітником стояв фургон кафедри судової медицини. Попельський відіпхнув двох кремезних санітарів і впав навколішки біля ніг жертви, втиснених у щілину між смітником і стіною будинку номер 19. Стягнув простирало. Побачив вузьку ступню з нафарбованими нігтями, стегно, обтягнуте панчохою й пружні груди молодої жінки. Сперся об стіну й заплющив очі. Але це не допомогло. Перед очима продовжували маячіти мотузка, що обвивала ступні, шию й руки, прикушений язик, синя смуга, помітна з-під грубої волохатої линви, численні веснянки, які вкривали все тіло й руді кучері, котрі розсипалися, вистеляючи землю біля смітника.

II

Перш ніж Попельський узявся до своїх обов’язків поліційного експерта, минули кілька днів, потрібних йому, аби запровадити зміни в попередньому житті.

Насамперед мусив дати бодай відносний лад із власним здоров’ям, передусім залікувати рани на спині так, щоб жити без морфію й рухатися без особливого болю. Доктор Бурачинський, який щодня робив йому перев’язки, дивувався й радів, бо загоєння відбувалося дуже швидко. Через тринадцять днів після звірячого побиття доктор замінив бинти, які досі оперізували весь тулуб хворого, на полотняні квадрати, котрі мінялися через день і приклеювалися пластирем до плечей і сідниць. І хоча зламаний ніс, звідки лікар уже повитягав тампони, дошкульно болів, коли до нього випадково торкнутися, Попельський відчував, що видужує.

Аби позитивні зміни відбувалися швидше, Едвардові бракувало великої суми грошей, щоб залатати домашній бюджет, зменшений лікуванням, пиятиками, поїздкою до Стратина й передусім, відмовою від приватних уроків. Сподівання на покращення фінансів Попельський пов’язував з порадою Заремби запропонувати свої послуги детектива синові Люби Байдикової. Зрештою, це було єдине можливе наразі заняття, бо слідство в справі замордованої рудоволосої жінки зупинилося із двох причин: по-перше, протягом останніх днів ніхто не звернувся із заявою про зникнення, по-друге, і професор Курилович, і рабин Шацкер зволікали з перекладом отриманого Коцовським гебрайського тексту, по-різному це пояснюючи.

Отож Попельському не залишалося нічого іншого, як податися вулицею Собінського, де на розі стояла модерна вілла інженера-нафтовика Миколая Байдака.

Приватний детектив in spe домовився телефоном про візит і з’явився там в першу неділю травня, рівно о десятій ранку.

Інженер Байдак провів останні п’ятнадцять років на родовищах нафти в Техасі, і протягом цього часу йому довелося мати справи з різними химерними людьми: шукачами скарбів та золота, найманими вбивцями, індіанськими вождями й неграми, які грали на різноманітних музичних інструментах, тож обличчя Попельського зі зламаним носом, вкрите жовтявими й темними синцями, затінене крисами великого капелюха й прикрашене чорними окулярами, не справило на нього жодного враження. Інженер, який багато часу пропрацював на будівництві нафтогонів, одягався недбало, і поняття елегантності запевне було йому чуже, тому він навіть не помітив, що костюм його гостя виглядає, наче той щойно вийшов від кравця.

Сидячи в нього в кабінеті, Попельський пригадував інформацію з медичного рапорту про розтин тіла Люби Байдикової, і дійшов висновку, що нехлюйний одяг і занедбаний дім, мабуть, є характерною родинною рисою, попри те, що матір і сина розділяла фінансова прірва. Новенький «Сітроен», що стояв біля будинку, вкривав пташиний послід. Вілла, мальовничо розташована між старими деревами й квітну ними кущами, усередині була задушливою й брудною. Тут вочевидь не було прислуги, бо скрізь височіли стоси старого взуття, одягу й посуду. Попельський слушно припустив, що цей будинок, де самотою мешкав удівець, оживає лише вночі, коли чутно писк щурів, а замість килимів підлоги вистеляють зграї тарганів. На господареві був поплямлений халат, брюки з пошарпаними холошами, звідки стирчали нитки, і черевики, котрі віддавна розпачливо вимагали гуталіну. На письмовому столі громадилися креслення й математичні обчислення.

Через перелом носа Попельському доводилося дихати ротом, і це здалося йому не найгіршим виходом, бо таким чином він не відчував смороду давно непровітрюваного приміщення. Він саме закінчив рекламувати власну, щойно зареєстровану детективну канцелярію, запевняючи Байдика, що в нього залишилися друзі в поліції, які можуть допомогти в отриманні різної інформації, а тоді поклав перед господарем свіжо надруковану візитку з написом «Е. Попельський, приватні розслідування». Інженер замислено перебирав у пальцях товсту мотузку, яка лежала на краю столу. Мовчки дивився на свого відвідувача, продовжуючи зав’язувати складні морські вузли.

— Отже, ви ознайомилися з рапортами, і добре орієнтуєтеся в справі... Буду зі вами відвертим, пане Попельський, — буркнув нарешті інженер, і його співрозмовник мимоволі сахнувся, бо вказівний палець Байдика опинився в зарослій волоссям ніздрі. — Ви не викликаєте довіри своїм виглядом. Дісталося нещодавно по довбешці, еге ж?