Числа Харона

Оглавление

— Тоді доведеться запросити перекладача, який послідовно перекладатиме з англійської, — посміхнувся Осланд, — оскільки я математичний невіглас, і ставитиму вам лише дурні запитання.

— Ну, необов’язково розпитувати про математику.

— Ви наш гість, тож ми мусимо виконувати ваші прохання. — Осланд задоволено відзначив свою першу маленьку перемогу. — Отже, ми не говоритимемо про математику, хоча вона є основою документального фільму, який зараз переглядатимуть наші шановні глядачі. Поговоримо про Польщу, вашу першу вітчизну. І про вашу малу батьківщину, місто Вроцлав.

— Я народився не у Вроцлаві, — заперечив математик. — Ви б мали краще підготуватися.

Осланд відчув, що спека від телевізійних юпітерів, зробилася нестерпною. Він пітнів, як миша. За мить піт виступить на його загримованому обличчі, на світлому, вишукано скроєному піджаку. «Авжеж, — подумав він. — Це нокаут. Асистенти підсунули мені невірну інформацію про цього сучого сина».

— А звідки? — запитав він спокійно.

— Я народився в прекрасному європейському місті, у Львові, — відказав математик і витер спітніле чоло.

Удар виявився влучним. Точно в ціль. Журналіст марно силкувався пригадати бодай щось про які-небудь польські міста. Проте в голові крутилася лише щойно отримана інформація про Вроцлав і дуже поверхова — про польську столицю, Варшаву. У його рейтингу Польща хіба що на бал випереджувала Анголу, бо там він міг назвати лише одне місто, столицю Луанду, та ще на два бали Патагонію, бо Сверре не пригадував назви жодного патагонського міста, якщо вони взагалі існували. Зараз треба було приховати власну зніченість, жартом чи якоюсь блазенською витівкою замаскувати конфуз. Або вдати, наче ти здаєшся, вибачитися й підморгнути глядачам, мовляв, бачите, з яким пихатим чваньком доводиться мати справу.

— Не всім телеглядачам відоме це славетне польське місто, — Осланд вибрав другий варіант. — Але, може, ви нам щось про нього розкажете?

— Справді, невідоме! — вигукнув учений. — Мабуть, вони навіть не знають, що це місто більше не польське! Тепер це совєцьке місто, скалічене, зруйноване й пригноблене московським режимом, місто, яке видерли в Польщі 17 вересня 1939 року, місто, з якого по війні вигнали поляків, тобто позбавили його душі! Можете собі таке уявити? Це те саме, що шведи відібрали б у норвежців Осло, приєднали до Швеції й вигнали звідтіля всіх норвезьких мешканців! І я мушу про все це розповідати? У нас достатньо часу? — запитав він, звертаючись до камер і, побачивши кивок остовпілого оператора, негайно відповів сам собі: «Так! Авжеж! Я розкажу вам зараз про місто без душі. Хто ж іще це зробить, коли не я?».

Осланд не вірив власним вухам і очам. Його передбачення поразки виявилося необгрунтованим. Усі глядачі запам’ятають крикливого шаленця та спокійного журналіста, котрий, як міг, захищався від зухвалого психа. Він полегшено зітхнув. Піт випарувався так само швидко, як і з’явився. Сверре дивився на свого співрозмовника, який раптом видався йому навіть симпатичним, а його костюм — старанно дібраним. Фіолетова шийна хустка гармоніювала із сірим вельветовим костюмом, який, проте, був занадто теплим на літо та ще й вимагав прасування. На зап’ястку поблискував дорогий годинник, на пальці лисніла масивна каблучка, певне, з білого золота. «Як я міг подумати, що він нечупара, — думав Осланд. — Та він майже денді! А цей його вибух і промова, котру він виголосив практично без помилок, позбавлять мене всіх проблем, і не доведеться ставити йому жодних запитань! А якщо хтось і дорікне мені пасивністю, я скажу: спробуй-но сам перебити такого ненормального!».

Професор шарпнув свою шийну хустку. Трохи її попустив, не припиняючи при цьому говорити. Його фрази ставали чимраз вишуканішими, навіть ризикованими, так, наче його мовна вправність та образність висловлювання зростали разом з емоціями.

— Передвоєнний Львів був столицею європейської математики! — вигукнув професор, а тоді раптово заспокоївся й продовжив майже пошепки, але то був сценічний шепіт, який привернув увагу Осланда, оператора й глядачів не менше, ніж крик. — Розумію, що скажу зараз дещо дуже незвичайне, але я все-таки це зроблю... Якби я не народився у Львові, то не опинився б тут і не здобув би цієї премії, яку порівнюють з Нобелівською для математиків. Не роки навчання у Вроцлаві серед руїн, не чіткі докази в галузі теорії чисел, які я здійснював уже як науковець у вроцлавському гуртожитку, у задусі, оточений тарганами, що вилазили з раковини, навіть не стерильні роки в Норвегії зробили мене математиком. Я став ним завдяки своєму львівському походженню. Ось чому я так бурхливо відреагував, коли ви сказали, наче я родом із Вроцлава...

«Погано, — подумав Осланд, — цей тип стає лагідним, майже вибачається. Втрачає свою агресивну подобу. Треба його трохи розсердити, щоб зберегти наші ролі: культурний журналіст проти роз’юшеного пихатого чванька».

— Наскільки мені відомо, — він скористався паузою, що її зробив професор, — джерелом генів є батьки, а не місце народження.

— Genius loci, звісно, ніяк не пов’язаний з генетикою, — смиренно відказав математик, — хіба що етимологічно. Проте залишається якимсь чином закодованим у кожній мозковій клітині, створюючи незбагненні досі ланцюги інформації.

— Важко це уявити, — Осланд негайно оминув цю тему, — що дух місця є математичним, і що львів’яни жили математикою, яка проникла, якщо можна так висловитися, у їхню кров...

— Ба! — урвав його професор. — Люди жили математикою й помирали за неї. То була справа життя й смерті. Вона могла оживити й завдати смертельного удару. Немов той вірус, котрий убиває, але іншим разом стає вакциною...